Стародавній текстиль - рідкісний археологічний та науково-дослідний матеріал. Проте, через різні обставини, тканини десятиліттями чекають на дослідження та реставрацію.

Деякі з таких тканин досі не введені до наукового обігу належним чином - про них є лише попередні повідомлення або згадки в науково-популярній літературі. Це стосується й середньовічних тканин, які знайдено в 1971-1973 рр. під час розкопок некрополю Золоте (рис. 1) на Керченському півострові в Криму [Корпусова 1995, с. 144-148]. За срібними золотоординськими монетами та деякими прикрасами, знайденими на цвинтарі - в похованні й кладці фундаменту храму, 143 могили датуються XIII-XIV ст. [Орлов 1979].

Рис. 1. Середньовічний некрополь Золоте. Загальний вигляд.

Населення, яке залишило цей некрополь, було християнським за віросповіданням, що познчилось на поховальному обряді, а саме : крім вищезгаданого храму в деяких могилах серед кам’яних плит лицювання стін та перекриття ями знаходились плити з вирізьбленими на них хрестами, а в чотирьох могилах (№№ 97, 140/1, 157/2, 153) на черепах похованих молодих жінок знайдено гаптовані чільця з християнською символікою - дігамним хрестом (рис. 2). Чільця вкривали чоло від очей та волосся до маківки й опускалися за вуха, а над очима згорталися удвічі, шитвом до чола. У розгорнутому вигляді чільце має вигляд смуги завширшки 14 см з двох шарів тканини, зітканої з рослинних ниток і пофарбованої червецем або мареною у малиновий колір. Верхній шар чільця з гаптуванням золотною ниткою, має композицію нескінченного орнаменту, що складається з навскісної сітки з’єднаних ромбів, з вписаними у них свастикою й цяточками на кутах. Звичай ховати померлих з чільцями - стародавній, і зберігся до нашого часу; тепер використовують чільця паперові. У Візантії з чільцями ховали молодих дівчат, те ж саме зустрічається в давньоруських похованнях та в некрополі Золоте. Цікаво, що в аксесуарах сучасного християнського поховально-поминального обряду в Україні зберігся орнамент, ідентичний чільцям з Золотого : навскісні ромби зі свастикою й кружечками-цяточками на кутах (він є на поминальному рушникові неодруженої дівчини - рушник кінця XIX ст., Одеса-Іллічове).

Крім зазначених текстильних знахідок, в інших трьох жіночих похованнях на груди померлих покладено шовкову тканину, яку, згідно з повідомленнями В. Рубрука, треба сприймати не як одяг, а як коштовну річ, еквівалентну золоту, сріблу, грошам тощо. Ще в одному з поховань знаходилась гаптована шовкова тканина, від якої збереглося тільки шитво із залишками шовку. В іншому похованні знайдено шнур з металевим обплетенням.

У похованні № 144 залишки жіночого вбрання небіжчиці представлені п’ятьма китицями, виконаними в техніці макроме, тобто ручного плетіння без гачка або спиці. Причому пасма рослинних ниток, обплетених золотною сухозліткою, позмінно з’єднувались та роз’єднувались, що надало можливість виконати складний візерунок вузла з вільно звисаючим потовщеним кінцем-скрутенем.

Рис. 2. Фрагмент гаптованого чільця з пох. № 157.

Рис. 3. Фрагмент шовкового шарфу з куфічним написом з пох. № 139.

Отже, тканини з колекції Золотого досить численні та різноманітні за функціональним призначенням, технікою виготовлення, сировиною. Вони містять багато інформації з питань технології стародавнього ткацтва, добробуту та світосприймання людей, які їх використовували, що є важливим при визначенні місця виготовлення текстилю та обставин його надходження до Золотого, тобто - торгівельних зв’язків.

Місце виготовлення шовкових тканин визначається за технологічними ознаками та за стилістикою орнаменту. Шовкові камчаті тканини (пох. № 138, 157) з дрібним стилізованим орнаментом виготовлено в Китаї, звідки починався Великий шовковий шлях. З іншим напрямком цього шляху, з Єгиптом, пов’язаний шовковий шарф з облямівкою, що має зображення квітів лотосу єгипетського типу та напис куфічним письмом (рис. 3). Тканину шарфа виготовлено з двох типів текстильної сировини : шовку та ниток рослинного походження. Останні застосовувались як піткання для вставок у шовкову тканину.

На нашу думку, цей шарф, за стилістичними ознаками, є найпізнішим коптським виробом часу перших мамелюкських султанів Єгипту [Корпусова 1995, с. 144-148]. Згадаймо, що копти - це християнське населення Єгипту. Єгипетська монофізитська церква відокремилась від Візантійської в 451 р., на Халкідонському Соборі, а пізніше отримала назву Коптської. З часом копти, під тиском мусульман, втратили свою самобутність : їх мова зникла в XIV ст. Що до коптських тканин, то вони дуже цінувалися в побуті, навіть коли вже не були придатні для використання : їх підкладали померлим під саван.

Якщо шовкові тканини за своїм походженням пов’язані зі Сходом, то місце виготовлення китиць та чільців залишалось сумнівним. Можливість більш впевнено стверджувати про походження цих виробів з’явилася після проведення техніко-технологічних досліджень, за результатами яких були виявленні головні діагностичні та ідентифікаційні ознаки : характеристика сировини, особливості прядіння ниток, стан збереженості волокон тощо.

Через високий ступінь складності робіт із старим текстилем, що втратив первинні фізико-механічні властивості в негативних для його збереження умовах поховань, дослідження знахідок ґрунтовувалося на аналізі мікроструктурних ознак текстильних волокон з використанням растрового електронного мікроскопа (РЕМ).

З цією метою були відібрані текстильні волокна з китиць (пох. № 144) та гаптованого чільця (пох. № 157).

Китиці виготовлені з рослинних ниток рудувато-коричневого кольору та обплетені золотною ниткою. У нижній частині китиць під золотну нитку підкладено повсть у вигляді спресованих коротких волоконець білого кольору. Для мікроструктурних досліджень були відібрані усі три типи матеріалу : волокна із скрутеню китиці, з повсті, прокладеної між скрутенем та золотною ниткою, та золотна нитка, що складається з стрижньової рослинної та навитої на неї металевої.

За виявленими деталями мікроструктурної побудови волокон зроблено висновок про ідентичність сировинни усіх елементів китиць, з тією лише різницею, що для повсті використана сировина низької якості (рис. 4-6). Встановлено, що всі три типи волокон належать до роду Gossypium L. (бавовна) з родини мальвових.

Рис. 4. Золотна нитка з китиці, виконаної в техніці макроме (пох. № 144).

Рис. 5. Бавовняне волокно стрижньової нитки китиці.

Рис. 6. Бавовняні волокна з повсті китиці.

Рис. 7. Бавовняна нитка з крученням Z з підбійки чільця (пох. № 157).

До цього типу належать також текстильні волокна, відібрані з гаптованої тканини чільця та підбійки. Проте, прості нитки тканини чільця відрізняються від ниток китиць технікою прядіння, оскільки всі вони мають кручення Z (рис. 7-8).

Бавовняне волокно, у середньому завдовжки 25 мм, переважно білого забарвлення, представляє собою одну, сильно витягнуту завдовжки клітину, стінки якої складаються з майже чистої целюлози. При визріванні бавовни клітина відмирає, стінки її спадають, і вона приймає стрічкоподібну форму з характерними звивами, які зумовлюють краще зчеплення та одержання міцного прядива під час прядіння [Приступа 1973, с. 208].

Іноді зустрічаються волокна, які значно знижують якість сировини. Вони відрізняються прозорістю стінок, відсутністю скрученості та відсутністю каналу. Такі волокна вважаються недозрілими, або мертвими; вони недостатньо міцні та не піддаються обробці, зокрема фарбуванню [Шапошников 1926, с. 60].

Жовте або коричневе забарвлення бавовни, що зустрічається серед археологічного текстилю, може зумовлюватися накопиченням в целюлозі катехіну, який під час окислення жовтіє.

Бавовна росте в жаркому (екваторіальному, субекваторіальному) поясі, в межах 30° півд.ш. та 40° півн.ш., в умовах вологого, теплого клімату та достатку сонячного світла. Ареалами її розповсюдження з давніх часів вважають Персію, звідки вона була поширена до Індії, Китаю, Середньої Азії, Єгипту.

За класифікацією Ф.М. Мауера, бавовна налічує 30 диких видів, з яких 5 - окультурені.

У Старому Світі були окультурені та поширені два види бавовни : деревовидна, або індокитайська (G.arboreum), та трав’яниста, або афро-азійська (G.herbaceum) [Приступа 1973, с. 208].

Бавовну деревовидну вважають найбільш давнім окультуреним видом. Про неї Геродот писав, що в Індії ростуть дерева, які замість плодів дають вовну. Звідси бавовна широко розповсюдилася у Китаї, але тільки у післятанську епоху, тобто з ХІ ст.

Трав’яниста, або афро-азіська, бавовна, окультурена в Старому Світі, росла вздовж торговельних шляхів. У Середній Азії ця культура існувала з VI ст. до н.е., але сувора для бавовни зима не сприяла поширенню її багаторічних типів. В Індії культура бавовника утримувалась на багаторічних формах G.arboreum. У подальшому, завдяки існуванню торговельних зв’язків, сюди потрапили також популяції G.herbaceum.

Починаючи від V ст. до н.е., бавовна з’явилася в покровах єгипетських мумій. На цей час бавовну вирощували у Верхньому Єгипті, куди вона потрапила з Персії. Протягом тривалого часу бавовна та льон залишалися найбільш поширеними волокнистими матеріалами в Єгипті [Шапошников 1926, с. 52].

Крім визначень сировини, важливу інформацію про техніко-технологічні особливості текстильних волокон одержано за за результатаими вимірів хімічного складу металізованих ниток.

Візуальо було встановлено, що одне з чілець (пох. № 97) відрізняється більш коштовною тканиною й золотною сухозліткою з червоним забарвленням, на відміну від зеленої корозійної кірки інших чілець.

Така обставина вимагала утоснення відмін у технології виготовлення золотних ниток чілець з поховань № 140 та 97 на підставі порівняльного лабораторного аналізу.

За результатами вимірів рентгенівської флуоресценції були визначені відносні якісні та кількісні характеристики сплавів металевого обплетення золотних ниток із суттєвими відмінами у складі. Встановлено, що в чільці з пох. № 140 використана бронзова нагонна нитка з високим вмістом міді (~ 76%), домішками Zn, Sn (у майже рівних кількостях) та з характерними для бронз мікродомішками Fe, Ag, а також Pb.

Металеве обплетення золотних ниток чільця з пох. № 97 значно відрізняється за хімічним складом від попереднього, оскільки виговлено із сплаву на основі срібла, вміст якого перевищує 80%, з домішками золота.

За технікою ткацтва тканина цього чільця має полотняний характер переплетення ниток й виготовлена, як і шовковий шарф з написом, з різної сировини : основа зіткана шовковими нитками, піткання - рослинними, а по рослинному пітканні зіткано застіл шовком. Такі технологічні особливості, а саме використання двох однакових типів сировини, свідчать про спільне походження тканини гаптованого чільця з пох. № 97 та шовкового шарфу з куфічним написом, що дає підставу вважати Єгипет місцем виготовлення як вказаного чільця, так і інших чілець та китиць.

Додатково цей висновок підтверджується такими міркуваннями: колекція з некрополю Золоте налічує тільки східні тканини - китайські та єгипетську, а також невизначені. Серед останніх є чільця як атрибут християнського поховального обряду. Відомо, что в християнських монастирях Корсуня (Херсонеса) в Криму існували майстерні, у яких виробляли тканини з гаптуванням золотними нитками. Проте, чільці з Золотого навряд чи походять звідти, тому що корсунські чільці, знайдені в Південно-Західній Русі, мали зображення святих, а не абстрактну християнську символіку у вигляді дігамного хреста [Левашова 1968 с. 95]. Відомо, що в ранньохристиянській символіці, зокрема в Європі, хрест спочатку сприймався як знаряддя страти Христа, і тільки згодом був визнаний як символ перемоги над смертю. Копти ж одразу прийняли його як символ вічного життя.

Для Корсуня бавовна була імпортною сировиною, але саме в XIII-ХIV ст. комерційне значення цього міста різко знизилось, крім того, він був відрізаний від Керченського півострову Золотою Ордою з суші та італійськими торговельними колоніями - з моря. Натомість, торгівля генуезької Кафи, розташованої найближче до Золотого, в той час процвітала. Проте в некрополі Золоте знайдено джучидські срібні діргеми солхатського (кримського) чекану хана Токти (1290-1312 рр.) та хана Узбека (1312-1342 рр.) (рис. 8). Цей факт свідчить на користь припущення щодо існування торгівельних зв’язків населення Золотого не з Кафою, а саме з Солхатом, який в ХIV ст. називався Кримом.

Рис. 8. Діргеми кримського (солхатського) чекану з некрополю Золоте : а - хана Токти (1290-1312 рр.); б - хана Узбека (1312-1342 рр.).

Відомо, що в XIII-ХIV ст. в Солхаті йшло активне торгівельне життя - сюди привозили товари з усього Сходу, а Кафа була його вивізним портом [Старокадомская 1974, с. 171-173]. Про це свідчать, зокрема, середньовічні письмові та картографічні джерела. Не випадково саме на китайських мапах ХIV ст. позначено Крим (Солхат). У торгівельному довіднику-ітінерарії Пегалотті, виданому у Флоренції в 1340 р., детально описано Великий торговельний шлях від берегів Криму до центру Китаю, який автор називає Шовковим [Див. : Бадян, Чиперис 1974, с. 183-184]. Перше місце серед торговельного краму цього шляху займали шовкові тканини.

Солхат був великим містом вже в 60-ті рр. XIII ст., багатим і культурним, з мусульманськими, християнськими, грецькими та армянськими храмами і монастирями. Він став столицею Кримського улусу, де знаходилась резиденція золотоординського намісника. Ібн-Батута ставить Солхат в один ряд з Кафою, Солдаєю, Хорезмом, Таною, яким передувала лише столиця хана Узбека Сарай. У 60-80 рр. XIII ст. Солхат мав тісні стосунки з Єгиптом. Татарський хан жваво листувався з єгипетським султаном Бейбарсом-ал-Мелік-аз-Захір-Рукн-ад-Дином, який запропонував татарам прийняти іслам. Бейбарс - мамелюк, він народився в Криму й для того, щоб увіковічити місце свого народження, в 1288 р. збудував у Солхаті з мармуру та порфиру розкішну соборну мечеть, яку бачив і описав Ібн-Батута [Тизенгаузен 1884, с. 280-281]. Для будівництва мечеті султан відправив з Єгипту будівельні матеріали, фарби, особистого фахівця - різбляра по каменю. Тож не дивно, що неподалік від Солхату, в Золотому, було знайдено єгипетський шовковий шарф.

Можна припустити, що чільця також виготовляли християни-копти Єгипту на продаж, тому що на Сході, зокрема на теренах Золотої Орди, мешкало чимало різних народів - християн за віросповіданням.

Таким чином, дослідження археологічного текстилю з некрополю Золоте висвітлює ще одну сторінку з історії Великого шовкового шляху.

Литература

  1. Бадян В.В., Чиперис А.М. Торговля Кафы в XIII-ХV вв. // Феодальная Таврика.- К., 1974.

  2. Жуковский П.М. Культурные растения и их сородичи. Систематика, география, цитогенетика, иммунитет, экология, происхождение // Колос.- Л., 1971.- С. 385.
  3. Корпусова В.М. Про колекцію середньовічних тканин з некрополю Золоте // Археологія.- 1995.- № 1.- С. 144-148.
  4. Левашова В.П. Венчики женского головного убора из курганов X-XII вв. // Славяне и Русь.- М., 1968.
  5. Орлов Р.С. Из истории сельского населения Керченского полуострова в XIII-ХIV вв. // Памятники древних культур Северного Причерноморья.- К., 1979.- С. 114-129.
  6. Приступа А.А. Основные сырьевые растения и их использование //Л. : Наука, 1973.
  7. Рубрук В. Подорож у східні краї Вільгельма де Рубрука, брата ордена мінаритів, року Божого 1253 // Всесвіт.- 1976.- № 9.
  8. Старокадомская М.К. Солхат и Кафа в XIII-ХIV вв. // Феодальная Таврика.- К., 1974.
  9. Тизенгаузен В.П. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды // СПб, 1884.- Т. 1.
  10. Шапошников В.Г. Общая технология волокнистых и красящих веществ // Издание Всесоюзного текстильного синдиката.- М.- К., 1926.