В статье речь идет о проблемах славянских археологических памятников левобережной Украины последней трети І-го тысячелетия н.э., среди которых наиболее дискуссионными являются древности волынцевского типа. Автор предлагает свое видение истоков этих памятников, вопросов их генетических связей, их места в культурно-стратиграфической колонке предгосударственных памятников днепровского Левобережья, оставленных славянами северянского союза племен на раннем этапе их исторического развития.

Серед старожитностей, залишених слов’янськими археологiчними культурами Днiпровського Лiвобережжя другої половини І-го тисячолiття н.е. особливе мiсце посiдають волинцевськi пам’ятки, якi попри 50-рiчне вивчення все ще лишаються предметом жвавих дискусiй помiж археологiв-славистiв. Це викликане певними її археологiчно-культурними особливостями, перш за все, своєрiднiстю керамiчного комплексу, в якому поєдналися лiпний та гончарний посуд власного виробництва, котрий вiдокремлює названi старожитностi з кола синхронних слов’янських культур. Останнiм, як вiдомо, в цiлому була притаманна лише лiпна технологiя виготовлення керамiчного начиння.

Своєрiднiсть волинцевської керамiки полягає в тому, що гончарний посуд анi за формами, анi за технiкою декорування не має близьких прототипiв не лише в межах Лiвобережної України, але й взагалi на територiї схiднослов’янської ойкумени. Це стосується як пам’яток безпосередньо передуючих археологiчних культур, так i синхронних, а тим паче - наступних. Слiд, однак, зазначити, що гончарний посуд є вагомою, але не головною рисою волинцевської керамiки: її основу складають лiпленi вiд руки горщики та миски, якi мають виразне слов’янське “обличчя”, в чому збiгаються думки майже всiх фахiвцiв.

Не дивлячись на ту обставину, що порiвняно з початком 70-х рр, значно зросла джерельна база вивчення волинцевських пам’яток, як укiлькiсному, так i в суто географiчному планi (вiдомо понад 100 пам’яток, на 15 з яких проводилися стацiонарнi розкопки), все ще дискутуються питання їх походження, iнтерпретацiї та генетичних зв’язкiв з старожитностями передуючих, синхронних i наступних археологiчних культур.

При цьому нинi пошуки не обмежуються межами саме Лiвобережного лiсостепу, але й ведуться на територiї Середнього Поднiпров’я, власне у київсько-канiвському регiонi та на Чернiгiвщинi. Але з цього приводу дещо нижче.

Певний пiдсумок вивчення пам’яток волинцевського типу на початок 80-х рр. пiдвела С.П. Юренко своєю дисертацiєю, яка частково була опублiкована. Коротко нагадаю її висновки: 1) волинцевськi старожитностi мають увесь набiр тих стiйких ознак, якими визначається поняття “археологiчна культура”; 2) їх хронологiя визначається кiнцем VII-VIII ст., в межах яких можна намiтити кiлька перiодiв; 3) загальновизнана слов’янська приналежнiсть роменської культури та генетична близкiсть до неї волинцевськи пам’яток дозволяє розглядати останнi також як слов’янськi; 4) специфiка ж волинцевських пам’яток полягає у досить помiтному iнокультурному компонентi, що вказує на певну етнокультурну неоднорiднiсть населення Лiвобережної України в останнiй третинi І-го тис.н.е.

Iлюстрацiєю останнього можуть прислужитися матерiали новiтнiх розкопок Битицького городища поблизу м. Суми, яке в свiй час було введене в науковий обiг ще I.I. Ляпушкiним на початку 50-х рр. На пiдставi власних невеликих за обсягом дослiджень (близько 140 кв.м. площi) вiн у великiй статтi висловив свої погляди на волинцевськi пам’ятки в цiлому, вiдкидаючи їх своєрiднiсть, вважаючи їх синхронними роменським i вiдповiдно визначаючи iх хронологiю в межах VIII-Х ст.

Розкопки Битицького городища були поновленi Лiвобережною слов’яно-руською експедицiєю iнституту археологiї НАН України 1984 року, коли пiд час розвiдкових обстежень її спiвробiтник В.В. Приймак виявив та розкопав слабозаглиблене прямокутне у планi житло, поблизу якого був знайдений скарб, що складався з прикрас та знарядь працi.

Городище знаходиться на вiдстанi до 2,0 км вiд села вверх за течiєю р. Псьол, де займає вiдрiг високого (близько 40 км) корiнного берега. Разом з розташованимb поблизу неукрiпленими частинами, загальна площа городища становить близько 11 га. Майданчик власне городища (площа 6,5 га) вiдрiзаний вiд плато з напольного (Пн.) боку пiдвiйною лiнією валiв та ровiв (висота 0,7-1,2, глибина 1,0-1,6 м); на захiдному та схiдному схилах мiсцями помiтний невисокий валок (0,3-0,5 м), нижче якого проходить ескарп, зачищений на висоту 4,5-6,0 м. На найбiльш стрімких дiлянках схилiв штучнi укрiплення вiдсутнi (Рис.2).

З метою з’ясування характеру оборонних споруд нами було у рiзнi роки прокопано 5 розрiзiв по периметру городища. Зробленi при цьому спостереження та отриманi матерiали дозволяють говорити, що якась їх частина була збудована ще за доби раннього залiзного вiку; в часи раннього середньовiччя система фортифiкацiї була перебудована. Вдалося також встановити, що вал, рiв та ескарпи були функцiонально пов’язанi мiж собою i споруджувалися одночасно. При цьому, розташування рову перед валом дає пiдстави стверджувати, що саме рiв вбачався головною перешкодою, в той час як вал мав виконувати додатковi функцiї.

На самому городищi було закладено 6 розкопiв, загальною площею понад 5000 кв.м. З’ясувалося, що найбiльш заселеною була пiвнiчна частина: саме тут було виявлено бiльшiсть житлових та господарських споруд доби раннього середньовiччя. Зазначимо, що пiд час розкопок у культурному шарi та у розкритих об’єктах зустрiчалися поодинокi уламки посуду доби пiзньої бронзи, лiсостепової скiфської, зарубинецької та черняхiвської культур, проте незрiвнянно превалює керамiка волинцевського типу; так само виявленi об’єкти також вiдносяться до ранньосередньовiчного часу.

Повнiстю розкопано 48 житлових примiщень (iз 62 загалом). Крiм дослiджених дiлянок на площi городища вiзуально та iз застосуванням методiв електромагнiтних резонансiв було позначено ще 107 заглиблених споруд, якi на планi групуються по 2-4-5. Безумовно, кiлькiсть жител слiд збiльшити за рахунок наземних або слабозаглиблених споруд “юртоподiбного” типу, якi без зняття верхнього шару виявити неможливо, але виходячи iз спiввiдношення вже розкопаних жител обох типiв (10:1 або 10:1,5) можна припускати наявнiсть ще 15-20 наземних примiщень житлового призначення. Це дає можливiсть говорити про iснування на городищі загалом 180-200 жител, якi разом з розкопаними складають 38 груп.

Переважна бiльшiсть житлових примiщень представлена спорудами напiвземлянкового типу, квадратними або прямокутними, заглибленими на 0,45-1,6 м., площею вiд 12,0 до 40,0 кв. м. Майже всi вони у кутках мали пiдбивнi, або вирiзанi у кубоподiбних глиняних останцях, печi (Рис.3). У деяких житлах разом iз стацiонарною пiчкою, виявленi залишки вiдкритих вогнищ; але такi випадки поодинокi. Здебiльшого опалювальнi пристрої розташовувалися в одному iз куткiв, якщо вони вирiзалися з материкових останцiв; якщо ж пiч була пiдбивною - її влаштовували у стінцi ближче до кутка примiщення.

Вiдкритi вогнища переважно властивi житлам “юртоподiбного” типу, в яких вони займали центральне мiсце; долiвка таких жител знаходиться на глибинi 0,4-0,6 м, що дає пiдстави розглядати їх як споруди наземнi (Рис.4). Iнодi за периметром простежено ямки вiд не дуже товстих деревин, в деяких випадках - пiд завалом обпаленої глини. Формою такi примiщення наближаються до кола; площа становить 16-36 кв. м. Вогнища являли собою скупчення попiлу та вугiлля, якi заповнювали блюдцевиднi заглиблення (до 0,05-0,1) у центральнiй частинi примiщень.

Таким чином, на городищi вiдмiчено двi традицiї у домобудiвництвi: одна-суто слов’янська, притаманна у розглядуваному регiонi волинцевським та роменським поселенням, i друга, яка має мiсце на пам’ятках кочового або напiвосiлого населення причорноморських степiв.

Споруди господарчого призначення представленi рiзної форми та глибини ямами (Рис.5). Бiльшiсть з них мають у профiлi форму зрiзаного конусу з рiвними стiнками, iнодi-пiдбiй, часто-заплечики; одна з них (№ 20) може бути розглядувана як земляна пiч. Такi пiчки-тондири не властивi слов’янським пам’яткам: вони притаманнi iншiй культурi, i у значнiй кiлькостi були виявленi К. Красильниковим на салтiвських поселеннях Луганщини.

У 4-х напiвземлянкових примiшеннях було розчищено людськi рештки (№№ 29, 30, 35, 39). Стан кiстякiв у житлах №№ 30 та 39 говорить про раптову насильницьку загибель їх мешканцiв, в той час, як у других випадках мають мiсце поховання: тiлопокладення у житлi № 35 та урнове тiлоспалення у житлi № 29. В останньому за урну було використано звичайну миску корчагоподiбного типу з ласкованою поверхнею. Це перше пiсля дослiджень Д.Т. Березовцем у 1948 роцi волинцевського могильника поховання такого роду, i яке до того ж має деякi вiдмiни у порiвняннi з похованнями згаданого могильника. Як вiдомо, в урнах останнього вiдсутнi знаряддя працi та зброя, а попiл спаленого на сторонi небiжчика разом з речами особистого вбрання та деформованими вогнем прикрасами, очищеними вiд решток поховального вогнища, вмiщувалися в урни, супроводжуванi горщиками-стравницями; решток кремацiї поза урнами, або пiд ними не зафiксовано, що має мiсце у похованнi з Битицького городища. Безперечно, тут ми маємо справу з варiантом поховального обряду носiїв пам’яток волинцевського типу. Це пiдкреслюють i обставини поховання - у житлi. Останнє нi за параметрами, анi за складом знахiдок не вiдрiзняється вiд iнших споруд житлового призначення; не можна визнати його за особливе примiщення ритуального призначення i за конструктивними ознаками.

В iншому житлi - № 53 - пiд час розчистки споруди серед розрiзнених кiсток (зруйноване поховання - ) було знайдено 7 пустотiлих срiбних пiдвiсок типу аналогiчних прикрас iз Харкiвського скарбу, опублiкованого Д.Т. Березовцем 1952 р.). Наша знахiдка вiдрiзняється вiд харкiвських видовженою жолудьоподiбною формою, але у деталях та стильовому виконаннi дуже близька їм(Рис.7). Рамки даної статтi примушують тут обмежитися лише констатацiєю значної наукової цiнностi даної знахiдки, яка, поза всiм iншим, полягає i в тому, що її знайдено у житлi-закритому комплексi з матерiалами виключно волинцевського типу. Ця знахiдка,безумовно, заслуговує окремого розгляду. Масовий матерiал, отриманий в розкопаних об’єктах та культурному шарi репрезентований, головним чином, керамiкою, а також знахiдками, якi звичайно вiдносять до iндивiдуальних, проте серiї таких речей в наших розкопках дають пiдстави в даному випадку зараховувати їх до масових. Так, наприклад, виявленi серiї знарядь землеробства: наральники - 4 екз., чересла - 2 черешковi та 1 втульчасте, провушнi сокири - 15 екз. Знаряддя ремесла представленi серiєю стругiв - 5 екз., долот - 3 екз., лучковими свердлами - 2 прим., пилою-ножiвкою. До сiльських промислiв мають вiдношення 3 плiшнi, 5 рибальських гачкiв, 2 остi, грузила - 5 екз., медорiзка. Серед знахiдок є велика кiлькiсть побутових предметiв, з яких назвемо, з яких назвемо 2 цiлих та 1 фрагментований залiзнi клепанi казани, гачок для пiдвiшування цих казанiв над вогнищем, 2 вiдмички вiд дерев’яних засувiв. У великiй серiї ножiв (понад 20 екз.) видiляються 3 примiрники з волютоподiбним навершям; вони мають повнi аналогiї з такими ж виробами з розкопок Новотроїцького городища.

Проте, не має аналогiй на жодному з поселень ранньослов’янського часу кiлькiсть та номенклатура знахiдок, якi репрезентують обладунок та озброєння воїна-вершника. Це шабля - 1, бойовi ножi - 2, кистень - 1,булава -1, навершя списiв - 4, сулицi - 2, дротики - 5, залiзний круглий щит - 1, вiстря стрiл - понад 10 екз., стремена -5 пар, кiльчастi та з псалiями вудила - 5, пряжки вiд збруйної та поясної гарнiтури - 15, фрагменти окуття сiдла та iн. Особливо слiд вiдзначити наявнiсть стрiл так званого аварського типу - 3 прим., а також гітароподiбних поясних пряжок, якi звичайно датуються з VII ст. н.е.

Це дає пiдстави стверджувати, що в матерiалах наших розкопок присутня вся, без винятку, номенклатура знарядь працi землеробства i ремесла, побутових речей, предметiв озброєння та спорядження i обладунку воїна, виготовлених iз залiза (Рис.6). Загальна кiлькiсть таких знахiдок становить понад 250 одиниць.

Для слав’янських пам’яток додержавного часу це явище унiкальне, принаймнi у Лiвобережному лiсостепу.

Керамiчний комплекс Битицького городища репрезентований лiпним та гончарним посудом у спiввiдношеннi 36:56; ще 8% складають уламки амфорної тари. В асортиментi є горшики, миски, сковорiдки, кубишки, глечики, характерно, що група лiпного посуду має так званi “слов’янськi” форми; вона орнаментована здебiльшого вiдтисками пальця, защипуванням, насiчкою гострим предметом; зрiдка - вiдбитками палички, обмотаної шнурком. Останнiй прийом, як вiдомо, поширюється у керамiцi роменської культури, де виступає як найхарактернiша ознака цих лiвобережних старожитностей, безпосередньо передуючих давньоруськiй культурi.

На пам’ятках волинцевського типу, т.з. “гусеничка” тiльки-но з’являється i матерiали Битицi дають право говорити про спадкоємнiсть цiєї традицiї декорування посуду в керамiчному комплексi пам’яток роменського етапу.

Гончарний посуд прикрашався, переважно, за допомогою лискування поверхнi, яке застосовувалося у рiзних варiантах: суцiльне, вертикально-смугасте, ромбична сiтка та iнш. Найбiльш поширеним було зональне декорування (по плiчках, вiнцях, придоннiй частинi). Характерним було зональне орнаментування по плiчках у виглядi фризiв з широких пролискованих смуг, мiж якими наносився орнамент у виглядi врiзної багаторядної хвилi, зробленої гребiнчастим штампом, або косi (лiво та правостороннi) вiдбитки того ж таки штампу. Зрiзи вiнець взагалi не прикрашалися, проте шийка часто декорувалася вертикальними широкими лискованими смугами; такi ж смуги наносилися i на тулуб посудини нижче згаданого фризу. Така орнаментацiя застосовувалася як для горщикiв, так i для мисок та глекiв; сковорiдки орнаментувалися пальцевими вiдбитками, зрiдка - вiдтисками паличики (“гусеничкою”).

Щодо уламкiв амфор можна стверджувати, що вони iмпортувалися з Херсонесу та iнших мiст Пiвнiчного Причорномор’я: екземпляри амфор з Битицького городища, як i взагалi з iнших дослiджуваних волинцевських поселень, звичайно датуються межами VII-ІХ ст. (Рис.8).

Прикраси, крiм згаданого вище намиста з срiбних пустотiлих пiдвiсок харківського типу, представленi сережкою, аналогiчною фативизькiй, виявленою у тiлопокладеннi в розрiзi 1989 р., пластинчастим срiбним з поздовжним ребром браслетом (житло № 36), крупнобiсерними намистинами жовтого скла (житло № 40), залiзною фiбулою (житло № 41), намистом з 11 перлин бочкоподiбної форми, окремими великими (1,5-2,0 см. в дiаметрi), пастовими вiчковими намистинами, якi траплялися як безпосередньо в об’єктах, так i у культурному шарi поза їх межами. До цього слiд додати i деякi прикраси iз вже згадуваного скарбу 1984 р., в якому разом iз знаряддями працi було знайдено два намиста; одне з них складалося з 26 бронзових, виготовлених iз спiрально зкрученої, трикутної у перетинi, або пласкої стрички, а друге - з 96 багато та одночастинних скляних i пастових намистин, а також скляних прозорих iз золоченою або срiбною прокладкою. Особливої уваги заслуговують великi (1,5-1,7 см) намистини з чорної пасти, на поверхнi яких виступають синьо-бiлi вiчка, дiаметром до 3,5 мм. Їх побутування визначають у VI-VII ст.; аналогiчнi вiчковi намистини бiльш пiзнього часу вже не мають виступаючих вiчок.

Слiд також назвати i бубонцi з цього скарбу (3 екз.). Ще кiлька аналогiчних знахiдок трапилося i пiд час розкопок. Всi вони мали щiлиновидну прорiзь, прикрашенi рельєфними пасками та вертикальними смужками нижче них; розмiри цих виробiв становлять 2,0-2,5 х 1,5-1,0 см. Вони, звичайно, входили у склад намиста, але зустрiчаються й окремо. Таким чином, отриманi нами внаслiдок розкопок Битицького городища матерiали та зробленi при цьому спостереження значною мiрою розширяють уявлення про пам’ятки волинцевського типу в цiлому, i,поряд з цим, дозволяють говорити про особливий статус даної пам’ятки серед них, так само як i про її виняткове мiсце серед старожитностей додержавного перiоду у середньоднiпровському регiонi взагалi.

Це пiтверджують й деякi мiркування демографiчного кшталту. Так, вже йшлося про пропустиму наявнiсть на городищi десь близько 200 житлових примiщень. Цiлком зрозумiло, що у межах його функцiювання (на мою думку, не бiльш нiж 50 рокiв) не всi вони були синхронними: можна говорити принаймнi про два поколiння його мешканцiв,тобто, про одночасове спорудження та iснування 85-100 жител. Виходячи з загальновизнаних розрахункiв чисельностi європейської родини у часи середньовiччя (5-7 осiб) кiлькiсть населення, яке одночасово мешкало на Битицькому городищi, припустимо визначати у 425-595, або у 500-700 осiб. Цю цифру слiд усереднити до 600 осiб, але i у такому випадку вона у кiлька разiв перевищує чисельнiсть населення повнiстю розкопаних синхронного Волинцевського поселення (дослiджено 51 житло) та близького за часом Новотроїцького городища (50 напiвземлянок), що дає можливiсть припускати 425-500 осiб, водночас мешкавших на цих пам’ятках.

Вище вiдзначалося, що дискусiя з проблеми волинцевських пам’яток час вiд часу пожвавлюється: так, з’являються спроби вiдродження поглядiв I.I. Ляпушкiна щодо спiввiдношень волинцевських старожитностей з роменською культурою. Найбiльш послiдовно саме таку позицiю займає О.В. Григор’єв, який у своїх публiкацiях стверджує, що обидвi групи пам’яток, мовляв “Iдентичнi за основними своїми характеристиками, такими як топографiя поселень, тип могильникiв, конструкцiя жител i основна частина керамiчного комплексу, за виключенням деяких хронологiчних рис” (переклад мiй - О.С.). Зазначимо, що тут виступає наявною тенденцiя не помiчати очевидного: на мiй погляд, можна говорити про певну близькiсть роменських та волинцевських пам’яток, на що неодноразово вказували i Д.Т. Березовець, й iншi дослiдники, пояснюючи це генетичною спорiдненiстю їх, але нiяк про “iндентичнiсть”, оскiльки розбiжностi мiж ними виявляються досить помiтні.

Отже, розглянемо точку зору О.В.Григор’єва докладнiше, “за основними характеристиками”.

Перш за все, викликає заперечення теза про подiбнiсть топографiї волинцевських та роменських поселень та їх характеру. Як вiдомо, неукрiпленi поселення волинцевського типу розташованi на вiдкритiй мiсцевостi поблизу джерел води i за своїм характером типологiчно передують роменським городищам, розташованим на вiдрогах корiнних берегiв, або їх останцях, у природньо добре захищених мiсцинах, неприступнiсть яких посилювалася штучними оборонними спорудами. Таким чином, факт домiнування вiдкритих поселень серед волинцевських пам’яток є незаперечним , так само як i домiнування укрiплених городищ - на територiї поширення роменської культури, в якiй саме останнi стають провiдним типом поселення.Тож про яку подiбнiсть ведеться?

Що ж до “iндентичностi” волинцевських та роменських могильникiв, то дуже дивним здається твердження про подiбнiсть курганних роменських поховань до грунтових (безкурганних) волинцевських. Спроби, слiдом за I.I. Ляпушкiним та З.Д. Бесарабовою, трактувати власне Волинцевський могильник, як курганний, не мають пiд собою бiльш-менш надiйного обгрунтування. Немає курганiв i на iнших синхронних Волинцевському могильниках (Усох у Брянському Подесеннi, Леб’яже-ІІІ у Курському Посейм”i), якi мають багато аналогiй з першим, аж до повного спiвпадiння у деталях поховань. Проте, О.В.Григор’єв знов повторює думки названих дослiдникiв, якi легко спростовуються вивченням планiв Волинцевського та Сосницького могильникiв, розташування поховань, на яких (в 1-2, чи 3-5 м одне вiд одного) виключають існування курганiв, як таких, (Рис.10). Разом з тим, не можна не бачити i певних рис поховальної традицiї, в однаковiй мiрi притаманних носiям волинцевських та роменських пам’яток, а саме звичаю спалювання небiжчика на сторонi та поховання в урнах, якi встановлювалися у дерновому шарi будь то на волинцевських грунтових, або ж на верху насипiв роменських курганних могильникiв.

Зміна грунтових могильників курганними - явище універсальне для східнослов’янського світу, яке майже водночас відбувається десь на початку останньої чверті І-го тис. н.е. в усіх регіонах Східної Європи9. Причини його досі нез’ясовані; розгляд різних міркувань з цього питання виходить за межі даної статті. Проте, слід відзначати, що зміна поховальних традицій на Дніпровському Лівобережжі співпадає у часі з початком хозарської експансії - десь у першій половині VIII ст., яка завершилася підпорядкуванням сіверян і накладанням данини, що відбулося, за Д. Мачинським, не раніше середини VIII ст.10 Зв’язок між цими подіями (якщо він справді має місце) потребує особливого дослідження.

Не можна прийняти й тези про тотожність домобудівництва в обох розглядуваних групах пам’яток. Можливо, авторові її лишилася невідомою стаття С.П. Юренко, присвячена саме волинцевським житлам. В ній дійсно вказується на спільні традиції домобудування на волинцевських поселеннях та на роменських городищах11. Але характерно для волинцевських напівземлянок і суттєвою для нас у даному випадку деталлю є наявність печей, зроблених підбоєм у стінці, які відсутні у житлах роменських поселень, так само, як і вогнища. Останні часто-густо трапляються на волинцевських поселеннях у житлових приміщеннях разом із стаціонарною пічкою. До цього додамо, що на деяких поселеннях волинцевського типу разом з напівземлянками зустрічаються й наземні житла «юртоподібного» типу (Битицьке городище). Якщо перші мають традиційно слов’янський вигляд, то другі знаходять аналогії у домобудівництві кочового та напівосілого населення лісостепової зони Лівобережної України12. Нічого подібного не зафіксовано на поселеннях роменської культури.

У рамках даної статті немає місця для конкретного аналізу керамічних комплексів обох груп лівобережних старожитностей з метою спростування твердження О.В. Григор`єва щодо «ідентичності» їх. Тому зішлемося на висновки власних попередніх досліджень, а також на дисертацію С.П. Юренко, де цим питанням надавалося належної уваги.

На нашу думку, можна говорити про певну близькість названих керамічних комплексів, але ніяк не про їх тотожність. Нині, в міру розширення наших уявлень про сіверянські старожитності, стає очевидним, що провідні форми ліпного волинцевського посуду набувають подальшого розвитку у роменському керамічному комплексі; це підтверджується і спадкоємним розвитком орнаментації, як за технікою, так і за елементами декору13.

Все, сказане вище, спростовує позицію О.В. Григор`єва щодо співвідношення волинцевських та роменських пам’яток: його точка зору занадто вразлива для критики і, отже, не може бути прийнятою.

Проте існують і спроби заперечення не лише генетичної спадковості між керамічними комплексами волинцевських та роменських пам’яток, але й взагалі між обома цими групами лівобережних старожитностей. Це намагається зробити В.О. Петрашенко, яка у низці праць на підставі результатів порівняльного аналізу кераміки групи поселень київсько-канівського Подніпров’я з одного боку, та посуду з Волинцевського поселення та городища Новотроїцького - з другого. Вибір пам’яток мотивується їх синхронністю, а також й тим, що нібито поява волинцевських старожитностей «випадає приблизно на середину VIII ст., тобто на той час, що й виникнення роменської культури.»14

Це викликає деякі зауваження: по-перше, синхронність не обумовлює подібність, а по-друге - видається не дуже методично корректним співставлення пам’яток дуже різних за рівнем культурно-історичного розвитку регіонів, якими є окраїнне Дніпровське Лівобережжя та серцевинне (для східнослов’янського світу) київсько-канівське Подніпров’я.

З питань хронології волинцевських і роменських пам’яток авторові цих рядків вже доводилося висловлюватися,15 що дозволяє уникнути їх розгляду у даній статті.

Однак, В.О. Петрашенко дійшла висновку про відсутність традиції у виготовленні роменської кераміки, яка, згідно Д.Т. Березовця та інших дослідників слов’янського населення Лівобережної України, мала своїм попередником посуд волинцевських пам’яток. Тим самим заперечується спадкоємність між волинцевськими старожитностями та роменськими, а, отже, і послідовність історико-культурного розвитку слов’ян Дніпровського Лівобережжя. Слід сказати кілька слів про передісторію питання.

Наприкінці 70-х рр. О.М. Приходнюк, досліджуючи археологічні пам’ятки слов’ян Середнього Подніпров’я VI-IX ст., звернув увагу на кілька поселень у Канівському районі, в матеріалах яких була присутня дещо особлива кераміка, котру він запропонував називати «сахнівським типом», вбачаючи в ньому проміжну ланку між пеньківською культурою та культурою Луки-Райковецької. Зазначимо, що при цьому, автор не вважав сахнівський тип універсальним для всього Середнього Подніпров’я. Натомість В.О. Петрашенко саме в ньому побачила археологічне обличчя полян, які, згідно її досліджень, займали регіон в межах трикутника, окресленого басейнами Дніпра, Ірпеня та Росі16. Можна б було лише вітати висновки її досліджень, адже нарешті був знайдений здавна шуканий археологічний еквівалент літописних полян та визначений регіон поширення полянських пам’яток. Проте, цього авторці виявилося замало: і от з’являється тенденція термінологічного об`єднання синхронних (але не тотожних), хай і територіально віддалених пам’яток,17 відміни між якими, до речі, помітні і не озброєним оком (Рис.9,11). Безумовно, в керамічних комплексах обох груп пам’яток присутні подібні риси, але при великому бажанні аналогії можна знайти в кераміці різних археологічних культур, вельми віддалених як у просторі, так і в часі.

А тим більш в колі близьких за походженням та етнічним змістом ранньосередньовічних археологічних культур Середнього Подніпро’я переддержавного часу.

Зауважу, що авторка нової дефініції при цьому не заперечує поширення волинцевських пам’яток на правий бік Дніпра. Тому важко зрозуміти, навіщо до вже здавна відомих старожитностей волинцевського типу (цей термін отримав права громадянства 50 років тому) додавати ще й визначення «сахнівський»? Вважаю це логічно невиправданим: сахнівські пам’ятки дуже нечисленні, розташовані на дуже обмеженій території (київсько-канівське Подніпров’я), і не поширюються у лівобережний лісостеп.

Так для чого ж В.О. Петрашенко потрібно термінологічно обгрунтувати волинцевські та сахнівські пам’ятки? На це питання знаходимо відповідь в одній із її статей. Тут слушно навести її думку: «… до території поширення Луки Райковецької слід залучати лівобережну частину Подніпров’я, де тепер добре відомі волинцевські (не «сахнівськкі» - О.С.) пам’ятки… І де відсутня роменська культура. Це передусім межиріч Десни і Дніпра, де виявлено 90 давньоруських поселень і серед них жодного роменської культури», і далі: «На Чернігівщині волинцевська культура (знов - не «сахнівсько-волинцевська» - О.С.) є безпосередньою основою наступної дружинної культури Х ст….»18

З наведених міркувань виходить: по-перше, констатується факт видимої відсутності роменських пам’яток у названому регіоні; по-друге, мовби стверджується тотожність пам’яток Луки Райковецької та волинцевських; по-третє, оскільки «дружинна культура Х ст.» репрезентує полян, то - ретроспективно - і волинцевські пам’ятки також належать їм. Усі такі висновки викликають заперечення: перший з них побудований на даних дисертації О. Веремейчик, використаних, м’яко сказати, некоректно, бо автор названої дисертації, присвяченої дослідженню давньоруських сільських поселень, не вивчала городища, в матеріалах яких роменські нашарування присутні повсюди. Однак, сама О.Веремейчик називає 14 таких поселень, де присутні роменські матеріали19 (зазначу, майже вдвічі більше. ніж сахнівських).

У другому висновку В.О. Петрашенко звертає увагу, що не вживається дефініції «сахнівські». До того ж, на очах відбувається підміна пам’яток Луки Райковецької волинцевськими, відміни між якими настільки очевидні, що авторка в іншій праці, присвяченій вивченню кераміки Середнього Подніпров’я вимушена була мобілізувати складний математично-статистичний апарат, щоб зробити спробу (на мій погляд, невдалу, про що я вже мав нагоду писати)20 довести їхню сумнівну схожість.

Що ж до третього висновку, то спроби довести полянську прийналежність Чернігівського Подніпров’я в історіографії робилися неодноразово (Б.О. Рибаков, І.П. Русанова - у радянські часи), але згодом автори так чи інакше відмовлялися від них. Заперечує таке положення й П.П. Толочко, який вважав, що подібні риси в матеріальній культурі київського Подніпров’я та Чернігівського Подесення зобов’язані не фізичній присутності в останньому полян, а «визначалися процесами консолідації населення регіону».21Годі й вже казати, що волинцевської пам’ятки, як це давно визнано усіма дослідниками були залишені сіверянами на ранньому етапі існування племінного союзу.

Намагання В.О. Петрашенко визначити археологічну основу полянських пам’яток зрозуміло і заслуговує на увагу; не можу позитивно не відзначити і її багаторічну польову працю у вивченні середньодніпровських слов’янських старожитностей. Однак, надмірна захопленість спекулятивними конструкціями утнула з В.О. Петрашенко, погану штуку, яка ставить під сумнів її висновки, і, до того ж, наводить на думку про своєрідний полянський «шовінізм», котрий походить від Нестора («…поляни смислени суть», а інші - “звериньскимъ образомъ живуще скотьски…») і про надання полянам, вільно чи невільно, цивілізаторської місії.

Вводячи в ареал культури Луки Райковецької чернігівське Подніпров’я незайвим було б вказати конкретні пам’ятки її, або їй попередні «сахнівсько-волинцевські». Але цього, на жаль, не знайдемо в жодній з праць поважаної авторки.

Між тим, саме в цьому регіоні спостерігається стик колочинської та пеньківської культури (Улянівка, Олександрівка, Роіще та ін.). Закономірна поява тут і пам’яток волинцевського типу на зламі VII-VIII ст., або на початку VIII ст. - адже населення саме лівобережного Подніпров’я в першу чергу відчуло на собі тиск тюрко- та іраномовних племен, які разом з угро-фінськими становили етнічну основу Хозарського каганату. Їх фізична присутність серед слов’ян лівобережного лісостепу знайшла своє відбиття у своєрідних рисах керамічного комплексу волинцевських пам’яток.

Саме в цей час, в умовах хозарської експансії на слов’янські землі, пам’ятки волинцевського типу поширюються на Чернігівщину і подекуди просуваються на Правобережжя Дніпра в районі Києва (Кисилівка, Ходосівка та ін.). Їхньою слабою ремінісценцією і є так звані, край нечисленні, сахнівські пам’ятки, які від волинцевських відрізняються хіба що відсутністю специфічного гончарного посуду та властивого йому прийому орнаментації лискуванням поверхні при наслідуванні форм (Рис.9,11). Проблематично і виділення сахнівського типу взагалі, оскільки він не становить самостійного явища, яким - на відміну від нього - є волинцевські пам’ятки. Спроби термінологічного об’єднання цих двох нерівнозначних груп пам’яток, хай навіть із застосуванням математично-статистичних маніпуляцій (до того ж не вповні коректних), на мою думку, є невиправданими ускладненням історично вірогідного і в цілому зрозумілого, хоча й дуже непростого перебігу етнокультурних процесів у Середньому Подніпров’ї кінця VII - початку VIII ст.

З іншого боку, заперечуючи будь який зв’язок між волинцевськими та роменськими групами пам’яток авторка далі припускається протиріччя, коли говорить, що деякі форми ліпних горщиків (1-й тип за її типологією) серед кераміки городища Новотроїцького поселення.22

Тож чи не є це аргумент на користь певної спадковості керамічних традицій волинцевського та роменського посуду, а, отже, свідчить й про спадкоємність культурно-матеріальних рис між цими групами пам’яток Дніпровського Лівобережжя? На мою думку, так воно насправді і є: ми маємо всі підстави говорити про послідовність і спадкоємність історико-культурного розвитку лівобережного слов’янства - сіверян, які знайшла свій прояв у переростанні волинцевських пам’яток у старожитності роменської культури; остання згодом органічно вростає у культуру давньоруської держави.

Говорячи про пам’ятки волинцевського типу, не можна лишити поза увагою й проблеми їх походження. До цього примушує й та обставина, що нині з’явилися спроби шукати витоки цих старожитностей десь за межами Дніпровського Лівобережжя. Так нещодавно В.В. Сєдов у низці публікацій висловив припущення, що ці витоки знаходяться у басейнах Середньої Волги та Нижньої Ками, а саме - в пам’ятках іменьківської культури. Висловлена ним гіпотеза знайшла своїх прибічників також і серед деяких українських археологів23. Тут доречно нагадати, що на початку 60-х років О.П. Смирнов також намагався встановити певний генетичний зв’язок волинцевських старожитностей з іменьківськими з приводу розкопок грунтового урнового могильника за обрядом тілоспалення на стороні (с. Рождественно в Татарії)24. Але в той час така думка не знайшла підтимки фахівців з слов’янської археології, нині ж відроджується В.В. Сєдовим.

Розглянемо ж його погляди докладніше. Так за В.В. Сєдовим, волинцевські пам’ятки з’являються у лівобережній частині Середнього Подніпров’я внаслідок переселення сюди носіїв іменьківської культури з території її поширення, що відбулося на зламі VII та VIII ст. Це обгрунтовується, перш за все, певною подібністю кераміки. Йдеться про горщики з тулубом конічної форми та вертикально стоячими вінцями, які присутні у кераміці обох названих груп пам’яток. проте зауважимо, що подібні форми не є новацією у керамічних комплексах різних археологічних культур лівобережного Подніпров’я: вони є серед кераміки пам’яток пізньозарубинецької культури (Почеп), є вони серед посуду київської культури, так само, як і серед керамічних комплексів колочинських та пеньківських пам’яток. Можна говорити, що з’являються вони у Подніпров’ї значно раніше, ніж пам’ятки волинцевського типу.

Але і у волинцевському керамічному комплексі посудини названої форми не є провідними та, до того ж, зроблені у гончарній технології; на мою думку, це дуже суттєвий факт, оскільки іменьківські аналогії виключно зроблені від руки. Слід також зазначити, що серед іменьківського керамічного комплексу важко віднайти повні аналогії волинцевських зразків***, так само, як і прототипи гончарних посудин будь-яких форм серед іменьківської ліпної кераміки. Не менш суттєвою є та обставина, що своєрідна орнаментація волинцевського гончарного посуду відсутня на іменьківському посуді як у цілому, так і у будь-яких її елементах (Рис.12,13).

Другим аргументом гіпотези В.В. Сєдова є позірна схожість основних рис поховальних звичаїв. Тут треба зауважити, що цими основними рисами є широко розповсюджений серед племен Євразії звичай спалювання померлого на стороні; всі ж інші виявляють неабиякі розбіжності. Так, на відміну від іменьківських, де прах тілоспалення вміщувано у могильні ями різної форми (підтрикутні, прямокутні, овальні, із заплічками та ін.), заглиблені в материк на 0,25-0,6 м; волинцевські ж поховання розміщувалися виключно у дерновому шарі, тобто на 0,2-0,3 м від поверхні. При цьому, за виключенням вище згаданого поховання в житлі № 29 на Битицькому городищі, окресів могильних споруд на могильниках не простежено.

На відміну від волинцевських урнових поховань, попіл небіжчика в іменьківських могилах розсіювали по дну могильної ями, інколи - зсипали кучкою, але в жодному випадку не вміщували в урни. Ще однією відмінністю мають бути сліди дії поховального вогнища, чого непомітно на поховальному інвентарі іменьківців. Форми іменьківського посуду відтворено за світлинами горщиків з розкопок названих пам’яток (1978-1979), люб’язно наданих авторові О.М. Приходнюком. Користуюся нагодою висловити йому свою щиру подяку.

Очищені від залишків поховального вогнища рештки волинцевських кремованих на стороні небіжчиків разом із речами особистого вбрання та прикрасами вміщувалися в урни, які у супроводі стравниць і складали власне поховання волинцевського типу. Іменьківські померлі ховалися зовсім по-іншому (Рис.14: I-II), а деталі вбрання та прикраси не виявляють слідів перебування у поховальному вогнищі.

Не менш значними виглядають і відміни у домобудівництві названих груп пам’яток. Як відомо, провідним типом житла на волинцевських поселеннях є напівземлянки, заглиблені в грунт на 0,8-1,2 м споруди підпрямокутної форми, які відповідали потребам індивідуальної сім’ї. Присутні на іменьківських пам’ятках «великі» доми наземного типу зовсім відсутні у слов’ян Дніпровського Лівобережжя. Відмінні й опалювальні пристрої: в іменьківських житлах застосовувалися печі-кам’янки, невідомі на волинцевських поселеннях, де, натомість, у вжитку були печі, вирізані в материкових останцях під час спорудження житла, або ж, зроблені у вигляді підбоя у стінці. Суттєво, що останні (поруч із побутуванням відкритих вогнищ) є характерною хронологічною ознакою житлобудівництва у лівобережних слов’ян саме на волинцевському етапі. Це наочно можна бачити на Битицькому городищі.

Більшість дослідників іменьківської культури дійшла висновку, що вона припиняє своє існування наприкінці VII - початку VIII ст. за нез’ясованих причин.25 Але вбачати серед цих останніх переселення її носіїв у Подніпров’я, як це пропонує В.В. Сєдов, здається неприпустим, хоча б тому, що такий факт призвів би до появи на лівобережній Україні чисельних археологічних пам’яток нового типу, ніяк не пов’язаних з старожитностями попередніх східнослов’янських культур в цьому регіоні. Проте цього не відбулося: пам’ятки волинцевського типу за всіма основними ознаками (крім специфічної кераміки гончарної технології) сягають місцевих археологічних культур середини І-го тисячоліття н.е.; вони кількісно поступаються іменьківким /100:600/. До того ж, вони зосередженні певними скупченнями у лісостеповій зоні Дніпровського Лівобережжя, в районах ж лісового ландшафту зустрічається лише волинцевська гончарна кераміка у досить невеликій кількості. Це аж ніяк не відповідає тезі В.Седова, що іменьківські переселенці “розсіянно розселилися на території від середніх течій Псла і Ворскли на півдні, до Брянська на півночі…”26 (переклад мій - О.С.) Отже, з цього виходить, що не можна без застережень прийняти вищерозглянуті думки В.В. Седова.

Що ж до етнічного змісту Іменьківської культури, то тут багато дискусійного, і до однозначного вирішення цього питання ще далеко, як це показав скликаний у м. Болгарі 1993 р. семінар з іменьківської проблематики. Саме на ньому В.В. Седов оприлюднив свою концепцію про іменьківську культуру та її зв’язок з пам’ятками волинцевського типу; при цьому слов’янська приналежність іменьківців для відомого фахівця з слов’яно-угорофінської археології поза всякими сумнівами27. Проте її не можна прийняти, оскільки в цілому вона не має опори у матеріалах конкретних археологічних пам’яток Середнього Подніпров’я, на його лівобережній частині зокрема.

Вважаю, що вирішувати питання походження волинцевських пам’яток навряд чи можливо спираючись на випадкову, позірну подібність деяких їх рис з повними ознаками іменьківської культури. Тут слушно нагадати, що кількома роками раніше той самий В.В. Седов так само категорично стверджував автохтонність волинцевських старожитностей на Дніпровському Лівобережжі, відносячи їх своєрідність на рахунок місцевого асимільованого іраномовного субстрату28. Це, на мою думку, здається історично більш вірогіднішим, ніж розглянута нова концепція визнаного фахівця.

Комплексно праналізувавши на початку 80-х років волинцевські пам’ятки С.П. Юренко дійшла висновку про необхідність надання статусу археологічної культури цим старожитностям Дніпровського Лівобережння29. Проте за останні 15-20 років були накопичені нові матеріали. Це примушуе викласти тут своє “нове бачення” щодо волинцевських пам’яток та їх місця в культурно-стратиграфічній колонці археологічних пам’яток східнослов’янскього населення цього регіону другої половини І-го тис. н.е.

Дотримуючись думки про безумовно слов’янську приналежність волинцевських та роменських пам’яток, вважаю, що вони мають місцеве походження і є генетично спорідненими, являючи собою два етапи послідовного історико-культурного розвитку єдиної волинцевсько-роменської археологічної культури (ВРК), яка перпрезентує східнослов’янське племінне утворення на Лівобережній Україні, тобто, сіверян “Повісті минулих літ”.

Справедливості ради, вважаю доцільним зазанчити, що близького трактування питання про співвідношення волинцевських та роменчьких пам’яток, дійшов й О.В. Григор`єв, котрий - всупереч своїм поглядам, що були розглянуті нами вище - вбачає в перших з них “своєрідний пласт старожитностей, що на ранньому етапі наклався на культуру поменського типу”30. Таку думку можна б визнати слушною, але з певним уточненням: волинцевські пам’ятки не “наклалися” на роменську культуру, а разом з іншими культурними проявами лівобережного слов’янства стали її суттєвим компонентом, слкдаючи ранній етап культури літописних сіверян.

Загальна хронологія ВРК визначається в межах рубежа VII-VIII - першої половини XI ст., при цьому ранній - волинцевий етап датується з к. VII до середнини VIII ст., а власне роменський - з другої полвини (можливо - кінця) VIII до середини XI ст. З питань загальної хронології ВРК та її періодизації мені вже доводилось висловлюватися31, що звільняє від необхідності знов звертатися до цього. Натомість докладніше розглянемо питання про місце волинцевських пам’яток у стратиграфічній колонці старожитностей лівобережної частини Середнього Подніпров’я (рис.15). На наведеному малюнку можна наочно бачити, що гончарний посуд волинцевського типу на тлі переважно ліпної кераміки як попередніх культур, так і роменського етапу ВРК (лише в останній части її інсування починається застосування гончарної технології) виглядає інорідним епізодом, будучи елементом іншої культури, але засвоєним слов’янами на волинцевському етапі. Це, на мій погляд, дає можливість говорити про наявність культурного поштовху, інокультурного імпульсу. На це, зокерма, вказують випадки наслідування формам та орнаментації гончарних горщиків серед ліпного посуду волинцевського та роменського етапів. вказані факти відзеркалюють динаміку дії інокультурного імпульсу, який найбільш виразний саме на волинцевському етапі ВРК, хоча й помітний вже на пізньопеньківських пам’ятках (сер. - друга пол. VII ст.) лісостепового Лівобережжя, як це, до речі, показали дослідження М.В. Любичева в басейні Сіверського Дінця32.

Тут наголошується поняття “культурний імпульс” щоб тим самим заперечити гіпотезу про перенесення археологічної культури іззовні, відкілясь, хоча історично іноді, у випадках масових переселень, таке явище мало місце. Проте, на Дніпровському Лівобережжі на рубежі VII та VIII ст. такого переселення не зафікосвано. Отже, мова може йти лише про інокультурний імпульс, дія якого була обмежена у просторі і часі, а його риси нетривкими, знаходячи свій прояв у спеціфічній кераміці. Можна припускати, що технологія її виробництва разом з технікою орнаментації були занесені у слов’янське середовище з поліетнічної округи міст Північного Причорномор’я. Іноетнічні носіїї цього культурного імпульсу досить швидко інтегруються у сіверянському суспільстві: інокультурні риси у виготовленні кераміки, притаманні волинцевському етапові, ще відчуваються в матеріалах раннього періоду ВРК, стають майже невловимі - на середньому і зовсім зникають на її фінальній фазі.

Акцентуючи увагу саме на автохтонності старожитностей лівобережнього слов’янства, на мій погляд, було б помилковим заперечувати випадки мікроміграцій в часи етнічної і політичної нестабільності, яка виникла внаслідок розпаду гунської держави. Лише виникнення хозарського каганата в першій половині VII ст. спричинилося до встановлення відносної стабільності на півдні Східної Европи (М.І. Артамонов, Л.М. Гумільов, А.П. Новосельцев)33 Згідно досліджень названих вчених перед його утворенням у степах причорноморсько-приазовського басейну домінуючим етносом були численні державно неорганізовані тюркські плмена, які активно асимілювали реліктове скіфо-сарматсько-готське населення названого регіону. В лісостеповій зоні Північного Причорномор’я, у Середньому Подніпров`ї останнє асимілювалося слов’янами. Археологічним відбиттям цього процесу стало складання пеньківської культури (ПНК), в якому взяв участь і деякий тюркський елемент. Одночасно у лісовій смузі, на заході та північному заході від Дніпра йшла слов’янизація балтів, що призвело до утворення кількох археологічних культур, насамперед, колочинчької (КЛК), пам’ятки якої виявлені у верхів’ях Сейму, Псла, Ворскли та Сіверського Дінця. Обидві ці культури (ПНК та КЛК) межували одна з одною у нижній течії Десни та по середній Сулі, і мали багато спільних рис, що не дивно, виходячи з тези про їх спільне походження від пам’яток київської культури II-V ст.34

Разом з іншими, лівобережні племена брали участь у загальнослов’янських “балканських” походах, і, можливо, саме до цих подій слід відносити їх племінне ім’я - “СЕВЕРЪ”. Тлумачення цього етноніму знаходимо у відомого сучасного мовознавця-слависта О.М. Трубачова, який прийшов до висновку, що “…у стародавній слов’янскій мові … “северный” (північний) тотожне нашому “левый” (лівий) було … атуальним і для географічної орієнтації і для номінації. Останне доречно згадати у зв’язку із середньодунайськими сіверянами, які одночасно були й дунайським лівобережним пламенем…”35 (переклад мій - О.С.). Отже, в цьому контексті не дивно, що таку саму назву мали й лівобережно-дніпровські слов’яни.

Якщо ж взяти до уваги розробки фахівців з мовознавства, етимологія самого слова “северъ” сягає давньоіранського кореня “seu” (чорний) у семантичному тлумаченні є реліктом архаічної кольорової системи просторово-географічної орієнтації (моделювання видимого світу у багатьох народів Евразії) із значення “північний”.

VII ст. н.е. було доленосним в історії багатьох народів евразійського континенту, справедливо це і для населення півдня Східної Европи. Тут в першій половині VII ст. виникають державні утворення тюркського етносу - хозарська держава на Північному Кавказі та Прикаспії, а у степах Північного Причорномор’я т.зв. Велика Булгарія. Остання виявилася не досить стійким військово-політичним організмом і розпалася після булгаро-хозарської війни, внаслідок якої в середнині цього століття домінування перехоплює хозарський каганат. Частина булгарських племен була підкорена каганатом, а деякі з них під його тиском відкочували у Середнє Поволжжя, в той же час як очолювана Аспарухом орда кутрігурів - у Подунав’я. Наприкінці 70-х років аспарухові праболгари з’явилися на заселенних слов’янами землях Балканського півострова, де зустрілися з Племінними об`єднаннями, відомим як “Славінія семи родів”, а також з перебуваючими з ними у союзі дунайськими сіверянами. Відносини праболгар з слов’янами спочатку складалися не найкращим чином. Це примусило невдоволених щодо них переселенською політикою Аспаруха сіверян “по многих летех” повернутися на батьківщину - у Дніпровське Лівобережжя. Факт такої, так би мовити, зворотньої мікроміграції знайшов відбиття у переказі “Повісті минулих літ”, даних фольклору, етнографії, топонімиці;37 археологічним свідоченням цієї мікроміграції є прикраси провінційно-візантійського походження в матеріалах наших розкопок Битицького городища, а також у складі харіївського та подібних до нього скарбів з території Дніпровського Лівобережжя38.

Історично не менш вірогідною є міграція з степового Причорномор’я, коли під тиском хозар якась частина булгарських племен, чи окремих родів була змушена відступити на північ, у лівобережно-дніпровський лісостеп (М.І. Артамонов, Л.М. Гумільов), де лишилося слов’янське населення, яке утрималося від участі у дунайсько-балканських походах. Згідно думки названих вчених, саме цим тюркським мігрантам зобов’язані виникненням волинцевські пам’ятки, як і, до речі, етнонім лівобережних слов’ян. Гадаю, що можна прийняти думку про переселення якогось контингенту тюрок в лівобережний лісостеп; його роль, на мою думку визначалася тим, що він був носієм інокультурного імпульсу, котрий надав матеріальній культурі лівобережно-дніпровських сіверян своєрідного забарвлення. Разом з тим, вихідці з колишньої Великої Булгарії, які компактно розселилися серед лівобережних сіверян поряд з сіверянами - “дунайцями”, котрі повернулися на батьківщину і також були вимушені чинит опір експансії Хозарії, стали консолідуючим компонентом, своєрідним каталізатором становлення сіверянського союзу племен, як протодержавного утворення.

Доброю ілюстрацією сказаного, на мою думку, є матеріали польових досліджень Битицького городища, які дають підстави стверджувати, що тут з рубежу VII та VIII-го ст. перебували дві етнічно різні групи його мешканців. Вони мали різні господарчі уклади, різні традиції домобудівництва та матеріальної культури, а також різні побутові звичаї, різний поховальний обряд тощо. але це не завадило їх мирному співіснуванню протягом досить значної частини VIII століття, в союзі проти спільного ворога, котрим на той час виявився Хозарський каганат і підпорядковані йому різноетнічні племена салтівської культури. Відносини сіверян з останніми були не такими однозначними, як з хозарами, і потребують окремого вивчення.

Рисунки

  1. Рис. 1. Карта поширення пам’яток останньої чверті І-го тис.н.е. на Лівобережній Україні. Умовні позначення: 1 - ареал пам’яток роменського типу; 2 - ареал волинцевських пам’яток; 3 - ареал пам’яток салтово-маяцької культури; 4-5 - городища та селища з волинцевськими матеріалами; 6 - грунтові могильники з тілоспаленням; 7 - Харіївський та Фативизький скарби; 8 - межі лісостепу. Врізка: Битицьке городище (ум. позначення на рис. 2).
  2. Рис. 2. Битиця-1. Скарб 1984 р.
  3. Рис. 3. Битиця-1. План городища і розкопів. Умовні позначення: 1 - вал та рів; 2 - рів; 3 - ескарпи; 4 - розкопи; 5 - шурфи; 6 - розрізи укріплень; 7 - скупчення заглибин на поверхні (залишки жител-напівземлянок); 8 - окремі заглибини.
  4. Рис. 4. Битиця-1. Плани та профілі деяких жител напівземлянкового типу.
  5. Рис. 5. Битиця-1. План та профілі жител “юртоподібного” типу.
  6. Рис. 6. Плани та профілі господарчих споруд (№ 20 - піч-тондир).
  7. Рис. 7. Намисто із зруйного поховання.
  8. Рис. 8. Битиця-1. Речі озброення та спорядження (1-24), знаряддя праці, побутовий інвентар, прикраси з розкопок (25-44).
  9. Рис. 9. Типологія волинцевського керамічного комплекса (I-VIII - типи; а-г - варіанти) - за С.П. Юренко.
  10. Рис. 10. Волинцево. Могильник. Деякі поховання з розкопок Д.Т. Березовця: 1 - поховання № 8; 2 - поховання № 3; 3 - поховання № - 9; 4 - поховання № 2; 4 - поховання № 5.
  11. Рис. 11. Кераміка сахнівського типу (за О.М.Приходнюком)
  12. Рис. 12. Зразки іменьківських горщиків, які за формами мають аналогії серед керамічного комплексу волинцевських пам’яток (за Е.Казаковим).
  13. Рис. 13. Порівняльна таблиця кераміки з окремих пам’яток іменьківської культури за Е. Казаковим (I) та та Битицького городища (II).
  14. Рис. 14. Порівняльна таблиця поховань іменьківської (I) та волинцевського етапу ВРК (II). Умовні позначення: 1- обпалена глина; 2- попел, вугілля; 3- перепалені кістки; 4 - поховальні урни, стравниці; 5 - розсіяні перепалені кістки; 6 - урни з людськими рештками; 7 - кістки тварин; 8 - речі особистого вбарання, прикраси.
  15. Рис. 15. Культурно-стратиграфічна та хронологічна колонка слов’янських археологічних старожитностей Дніпровського Лівобережжя І-го тисячоліття н.е.: 1 - пізньозарубинецькі пам’ятки (ПЗК); 2 - київська культура (КК); 4 - пеньківська культура (ПНК); 5 - волинцевський та 6 - роменський етапи волинцевсько-роменської (=сіверянської) культури (ВРК). I-IV - за Е.О. Горюновим та Р.В. Терпиловським, V-VI - за О.В. Сухобоковим та С.П. Юренко.).

Література

  • Дана стаття є розгорнутим та у значній мірі доповненим варіантом доповіді на III-му Міжнародному конгресі україністів (Харків, серпень 1996 р.).

** Історіографію питання докладніше див.: Сухобоков О.В. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII-XIII ст. К.: Наук. думка, 1992. - С.16-30, 74 сл.

  1. Сухобоков О.В. До питання про пам’ятки волинцевського типу //Археологія. - 1977. - в.21. - С.50-67; Про деякі проблеми вивчення роменської культури //Археологія. - в.3. - С.37-48; Кравченко Н.М., Гороховський Е.Л., Абашина Н.С. Нові пам’ятки І-го тисячоліття н.е. на Київщині. //Археологія. - в.15. - С.87-98.

  2. 2 Юренко С.П. Днепровськое лесостепное Левобережье в VII-VIII вв.н.н// Автореф.дисс…канд.ист.наук.К., 1983; Смиленко А.Т., Юренко С.П. Восточные славяне в VIII-IX вв. //Славяне Юго-Воточной Европы в предгосударственный период. К.: Наук. думка, 1990. - С.255-309.

  3. Ляпушкин И.И. К вопросу о памятниках волынцевского типа. //СА, XXIX-XXX, 1959. - С.58-83; Славяне Восточной Европы накануне образования древнерусского государства (VIII-первая половина IX вв.) М., 1968. - С.61-62.

  4. Сухобоков О.В., Вознесенская Г.А., Приймак В.В. Клад орудий труда и украшений из Битицкого городища //Древние славяне и Киевская Русь. - К.: Наук. думка, 1989. - С.92-105. Опис поховання див.: Сухобоков О.В., Юренко С.П. Новое в изучении волынцевских памятников //Славянская археология: этногенез, расселение и духовная культура славян. М., 1993. - С.121-135.

  5. Березовець Д.Т. Харівський скарб// Археологія. - 1952. - Т.6. - с.109-119.

  6. Ляпушкин И.И. Городище Новотроицкое. // МИА № 74. -М.-Л., 1958.- Т. XCIII: 10.

  7. Григорьев А.В. О роменской культуре в Среднем Подесенье //Чернигов и его округа в IX-XII вв. - К., 1988. - С.65-74; К вопросу о погребальном обряде северян VIII- нач. XI вв. //ПАС. - Суми.1990. - С. 84-91; О соотношении роменской и древнерусской керамики. //Чернигов и его округа в IX-XIII вв. Чернигов, 1990. -С.169-172.

  8. Ляпушкин И.И. Славяне Восточной Европы…, С.61-62; Бессарабова З.Д. Славянские курганы второй половины первого тысячелетия н.э. с трупосожжением и деревянными сооружениями на территории Восточной Европы //АСГЭ. - в.15. - Л., 1973. - С.65-85; Григорьев А.В. К вопросу о погребальном обряде… с.85.

  9. Моця А.П. Погребальные памятники южнорусских земель IX-XIII вв. К.: Наукова думка, 1990. - с.53-55, 106-107, 109.

  10. Мачинский Д.А. Миграции славян в I тысячелетии н.э. (по письменным источникам с привлечением данных археологии //Формирование раннефеодальных славянских народностей. М., 1981. - С.48.

  11. Юренко С.П. Домобудівництво населення Дніпровського Лівобережжя в VIII-X ст// Археологія. - 1984. - в.45. - С.34-46.

  12. Ляпушкин И.И. Памятники салтово-маяцкой культуры в бассейне р.Дона// МИА № 62. -М. - Л., 1958. - С.98, сл.; Смиленко А.Т., Юренко С.П. Вказ. праця, С.279-290; Флеров В.С. Контакты праболгар и славян в Восточной Европе (по материалам юртообразных жилищ) //Археология и история юго-востока Древней Руси. - Воронеж, 1993. - с.118-120.

  13. Сухобоков О.В., Юренко С.П. Орнаментація волинцевського-роменського керамічного комплексу// Проблеми походження та історичного розвитку слов’ян. Київ-Львів, 1997. - С.161-176.

  14. Петрашенко В.А. Волынцевская культура на правобережном Поднепровье // ПАЮР. - К., 1993. - С.47-50.

  15. Сухобоков О.В. Дніпровське лісостепове Лівобережжя … С.74-86; К хронологии славянских памятников Днепровского Левобережья последней четверти I тыс. // Історія Русі-України/ Історико-ахеологічний збірник/. К., 1998.-С.49-57.

  16. Приходнюк О.М. Археологічні пам’ятки Середнього Подніпров’я VI-IX ст.К.: Наук.думка, 1980. - Рис.1 (карта). Петрашенко В.О. Слов’янська кераміка VIII-IX ст. Правобережжя Серднього Подніпров’я.К.: Наук.думка.1992. - С.94. Вказ. праця, с.50.

  17. Петрашенко В.О. Слов’янська кераміка … С.100-102.

  18. Петрашенко В.О. Літописні полянки - міф чи реальність // Археологія, 1998, № 2. - С. 59; Формування культури типу Луки Райковецької у Середньому Подніпров`ї // Етнокультурні процеси в південно-східній Європі I-го тисячоліття н.е. К. - Львів: РАС, 1999. - С.230-289.

  19. Веремейчик О.М. Сільські поселення IX-першої половини XIII ст. в межиріччі Десни і Дніпра // Автореф… дис….канд. іст. наук. К., 1994. - С.4-5.

  20. Сухобоков О.В. Деякі питання етнокультурної історії Лівобережної України останньої третини I-го - початку II-го тис.н.н// Археологічний літопис Лівобережної України, Полтава: ВЦ “Археологія”, 1998, - С.62-63.

  21. Толочко П.П. Київська Русь. К.: Абрис. 1996.- С.244.

  22. Седов В.В. Славяне в древности.М.: ШЗД. Научно-производственное благотоворительное об-во “Фонд археологии”. - 1994. - 315; Приймак В.В. Територіальна структура межиріччя Середньої Десни і Середньої Ворскли VIII - поч. XI ст. Суми, 1994. - С.11;

  23. Генинг В.Ф. Селище и могильник с обрядом трупосожжения добулгарского времени у с. Рождествено в Татарии // МИА № 80; Смирнов А.П. Некоторые спорные вопросы истории волжских болгар. //Ист. - археол. сб. МГУ. М.: Из. МГУ, 1962. - С.161, сл.

  24. Заради справедливості слід зазначити, що мені вдалося знайти близькі аналогії іменькцвському посуду серед матеріалів волинцевських пам’яток, але вони дуже нечисельні. Це - горшики з II-го Рождественського могильника (поховання №№ 12, 29, 113, 116, 145, 157), а також миска з II-го Маклашеївського городища. Повні аналогії іменькивських горшиків на наведеному малюнку становлять: позиція 5 - Опішня, 7-8 - Волинцеве, Битиця. Форми іменьківських горшиків відтворені за фотографіями з розкопок названих пам’яток (1978-1979 рр.), які були мені люб’язно надані О.М. Приходюком. Користуюся нагодою висловити йому свою ширу подяку.

  25. Старостин П.Н. Памятники именьковской культуры. //САИ, д.-1-32.М., 1967.-0.30-32; Халиков А.Х. Об этнокультурной ситуации в Среднем Поволжье в I-ом тыс. н.э. //КВЕ. Куйбышев, 1986.-С.90-105; Матвеева Г. Этнокультурные процессы в Среднем Поволжье в I тысячилетии н.э. // Вказ. зб., С.158-172.

  26. Седов В.В. Очерки археологии славян. М.: Наука, 1994. - С.59-64; Славяне в древности.-С.310-315.

  27. Седов В.В. Симпозиум “Проблема именьковской культуры”, Болгары, 1993 г// РА, 1994, №3.- С.236-238.

  28. Седов В.В. Восточные славяне в VI-XIII вв. М.: Наука, 1982. -С.133-134.

  29. Юренко С.П. Днепропетровское лесостепное Левобережье… дисс…канд.ист.наук. К., 1983.

  30. Григорьев А.В. Некоторые замечания по поводу украшений роменской культуры. //ПАЮР. -К., 1990. -С.52.

  31. Сухобоков О.В. Славянские древности последней четверти І тыс. н.э. Днепровского Левобережья// Археология Украинской ССР. Т.Ш. К., 1986. -191-212 - Дніпровське лісостепове Лівобережжя…С.74-86.

  32. Любичев М.В. Контакты славян Днепро-Донецкого междуречья и населения Северо-Западной Хазарии в конце VII - нач. VIII вв// Древности - 1994 Харьк.ист.-археол.ежегодник.Харьков: АО “Бизнес-Информ”, 1994.-С.87-100.

  33. Артамонов М.И. История хазар. Л., 1962. -С.37-39; 365-384; 457; Первые страницы русской истории в археологическом освещении //СА, 1990, №3.-С.277, 282, 286; Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. М.: Тов-во Клышников и Ко, 1992.-С.86-92; Новосельцев А.Н. Хазарское государство и его роль в истории восточной Европы и Кавказа. М., 1990.-С.3, 1999, 202.

  34. Горюнов Е.А. Ранние этапы истории славян Днепровского левобережья. Л., 1981; Терпиловский Р.В. Ранние славяне Подесенья III-V вв. К., 1984; Терпиловский Р.В. Слов’яни Подніпров’я у першій половині I тис.н.е. // Автореф…. дис…д-ра іст.наук. К., 1994.- 24 с; Пор.: Седов В.В. Славяне в древности, С.316-318.

  35. Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян. // Славянская археология: этногенез, расселение и духовная культура. М., 1993.- С.31.

  36. Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян. // Славянская археология: этногенез, расселение и духовная культура. М., 1993.- С.31.

  37. Стрижак О.С. Сіверяни// Мовознавство.К., 1973, № 1.-С.67-75; Мачинський Д.А. Вказ.праця, С.46-52;

  38. Приходнюк О.М. Про культурно-історичний зміст Харівського скарбу. // Проблеми ранньослов’янської і давньоруської археології Посейм’я. -Білопілля, 1994.- С.6-8. О.М. Приходнюк пропонує думку про міграцію ремісничих традицій. Тут зауважу, що навряд чи носії ремісничих традицій мандрували окремо, у відриві від етносоціуму, потреби і смаки якого вони мали задовільняти своєю продукцією.